Гірчить Чорнобиль, крізь роки гірчить

ЧОРНОБИЛЬ

Самотність. Тиша. Чорне небо.

Пустеля. Вічність. Смерть і жах.

Недоля. Зло. В житті потреба.

Аварія. Біда. Удар.

Евакуації. Благання.

Солдати. Поспіх. Лікарі.

Дитячі крики. Біль. Прохання.

Молитви. Траурні пісні.

Паради. Сміх. Травненве свято.

Шпиталі. Кров. Церковний дзвін.

Рятівники. Час. Хімікати.

Загиблі. До землі уклін.

Безодня. Змішана свідомість.

Пожежа. Дим. Вогонь. Хрести.

Дерева голі. Непритомність.

Задуха. Знищені ліси.

Сучасність. Спогади. Минуле.

Історія. Вчорашній день.

Чорнобильці -  були, заснули.

Нащадки - виросли тепер.

Майбутнє. Шанс. Можливість. Спроба.

Травневе свято. Сміх. Парад.

Містечко. Станція. Чорнобиль.

Життя. Дебют. Початок. Старт!

         Тамара Мандич

ЧОРНОБИЛЬСЬКЕ ПЕКЛО

Спустошені села і замість квіток полини,

Заплакані верби, трава із ядкою росою,

Квітучі сади, що померли тієї весни,

Зустрілися в Прип’яті з дуже страшною бідою.

А ще нещодавно там був звичайнісінький рай-

В садах соловейко співав дітлахам колискову,

Та вибух самотнім зробив той чорнобильський край,

За чорним туманом сховав він зорю світанкову.

Покинуті села і зовсім порожні оселі,

І десь за вікном одиноко лелека літає . . .

Там гралися діти - усміхнені й завжди веселі,

Тепер каруселі їх вітер ночами гойдає.

І було там небо – прекрасне, неначе волошки,

Пшеничні поля, що не мали кінця, ані краю,

Тепер кожні двері і вікна приховують дошки,

І виють на місяць вовки, що зібралися в зграю.

Померло те місто, а з ним уже сотні життів,

Страшна радіація наше здоров’я ламає,

Щороку на цвинтарях кількість зростає хрестів,

Чорнобильське пекло все більше людей забирає . . .

    24.04.2016р.                         П, Мельник 

Навесні в чорнобильській родині

Є гірка, болюча, чорна дата.

30 років поспіль і донині,

Пусткою сумує рідна хата.

Розірвалась наша пуповина,

Що з землею милою в'язала.

Тільки в снах лишилась батьківщина,

Атомом відчуженою стала.

Щемним болем спогад душі крає,

За вікном весняна, гарна днина.

Квітень у минуле повертає:

Знов в журбі чорнобильська родина.

Пригадаєм всіх, хто вже не з нами.

Втішимо- хто поруч, хто недужий.

Простимо- хто дорікав пайками,

Вибачим всім тим, хто був байдужий. 

Непомітно збігло 30 років.

Діти підростають і онуки.

Вдалині землі найперших кроків,

Мліє наше серце від розлуки. 

Невідомо скільки нам судилось,

Незбагненні промисли Господні.

Помолімось, щоб не повторилось

Лихо, що ми згадуєм сьогодні.

                     Т. Семенченко

Хата із розбитими шибкАми

Вже давно із долею змирилась.

Звикла до самотності з роками,

В тузі сліз дощами рясно вмилась.

Хазяїв спочатку виглядала,

Сподівалась- люди повернуться.

Рано сиротою хата стала,

Ні до кого бідній пригорнуться.

Виплакала вже сердешна очі,

Довгими холодними ночами.

І злились в суцільне дні і ночі,

Скроплені невтішними думками.

Бідкається згорблена хатина:

Де її ріднесенькі блукають?

Як живе чорнобильська родина?

Чом додому люди не вертають?

Вже втомилась хата прислухатись,

Чи бува не чути крок людини?

Боляче від протягів здригатись,

Коли вітер дме у кволі стіни.

Від дощу порепалася стеля,

Видно з хати зорі уночі.

Сміхом не наповниться оселя,

І довкола скиглять лиш сичі.

Моторошно виє десь вовчисько,

Наганя страху моїй хатині.

Додає жаху лихий вітрисько,

Страшно хаті мов малій дитині.

Так шкода, що вже не повернуся,

Щоб у хаті грубку протопити.

По чужих світах давно тулюся,

І не можу хату обігріти.

І мене не гріють рідні стіни,

Спільний, хато,біль у нас з журбою.

Мріємо, що скрипнуть двері в сіни,

І навік обіймемось з тобою. 

                         Т. Семенченко

 ПАМ'ЯТІ ЧОРНОБИЛЯ

Проходять роки, не проходить біль,

Притуплюється трошки, тимчасово,

І дуже ранить іноді від слів

Людей знайомих і мало знайомих.

Бувають дні, коли все так яскраво

У спогадах  живим все оживає,

І ти біжиш знов безтурботно в школу,

На тебе друзі вже давно чекають..

Після уроків борщ запашний з печі,

Усмішка бабці, радісний дідусь...

І спогади лягають знов на плечі,

Немов старий поїдений кожух...

Їх так багато - спогадів дитинства,

Яскравих барв, мелодій, голосів,

Бо в щасті ми жили і не чекали лиха,

ЕВАКУАЦІЯ - не знали ми цих слів....

В долоні падали перших цвітінь пелюстки,

І джміль літав, співав своїх пісень,

Та атома незримі смерті пустки

Жахлимим поступом помчали до людей.

Тривога, горе, розпач і печаль,

І сльози безнадії, сподівання,

Там все переплелось тоді, на жаль,

Не залишивши часу на прощання.

Розкидані по хаті наші речі,

Собака плаче, труситься малеча,

Бо так боїться - можуть залишити,

А як йому тут без хазяїв жити?

Худобу погрузили на машини,

Корівок, що любили їх родини...

Залишені коти і кури, й гуси,

Ось так людину атом жить примусив!

Розкидані, мов трави при дорозі,

Розірвані серця болем голосять,

Порізані навіки родоводи,

Що милувались на річкову воду...

І Прип*ять сльози понесла Дніпру,

А далі Чорне море застогнало,

Почуло чорну вікову біду

І водам Всесвіту все з болем передало...

В сльозах і нині наші земляки,

Розкидані, як ті морські перлини,

А поряд люди ситі, не прості,

Які не розіміють нас і нині....

        Наталія Ненюк

Колись прокинулась я зранку,

Відкрила біленьку фіранку,

Ранкове сонце заливає,

Душа весну вже відчуває...

Суботнійній ранок - двадцять шосте...

(Можливо, хтось прийде у гості..)

Але вночі приснився сон,

Що Сонце падало з долонь...

З долонь Небес кусочок Сонця,

Він відірвався - світ голосить,

І падає на ліс Лельову,

Хоч Сонця не було там зроду.

Над лісом - північ - ніч гуляє,

Сонце ж на заході сідає.

І падає кусок на днину,

І я біжу спасати сина.

А далі сниться руда річка,

І ми шукаєм собі місця.

Мама ступає в руду воду,

А я кричу - нехай не ходить.

Бо та вода є небезпечна,

Несе загрозу нам, сердешним,

Та мама до колін ступила,

А потім вийти все ж зуміла.

У сні упав кусочок Сонця,

Як зараз бачу - біль лоскоче,

Як відривався… Сонце гралось -

Щматок чималий відірвало.

Так дивно - сон мій був у руку,

Бо мають досі люди муку.

В ніч вибужу цей сон приснися,

Вже тридцять років - світ скорився.

Хворіє мама - болять ноги -

Йшла рудим лісом до роботи.

В лікарні Прип'яті трудилась -

Хвороба ж бо не забарилась... 

Приснився сон... чому - не знаю.

Вже тридцять років пам'ятаю.

Якийсь зв'язок у нас існує.

На жаль, не все людина чує.

За дві неділі до печалі

Бачила інший сон у залі -

Приснився Вітя Кибенок -

На "Яві" мчав, Землі синок.

Його Тетяна обіймала -

Удвох вони на "Яві" мчали.

А я щодуху  доганяла!

"Та поверніться " - їм кричала.

І Віктор "Яву" зупинив,

Тетяну на землі лишив.

Мені він щиро посмішнувся

І в чорний дим щомить метнувся...

Бо за селом, мов чорна хмара,

Дим непросвітній, мов примара.

Не видно в ньому вже нічого.

..І Віктора немає вдома...

Такі мені наснились сни,

Тут чи мовчи, чи говори,

Але якісь тривожні дати ...

Можуть і сни попереджати....

          Наталія Ненюк 29 січня 2017 р.

НЕ СУМУЙ,ЧОРНОБИЛЮ,ЗА МНОЮ...

Не сумуй, Чорнобилю, за мною,

У шибки розбиті не дивись.

Серце не ятри собі журбою,

Повернусь до тебе я колись.

Розкажу тобі де мандрувала,

По яких ходила я світах.

За тобою теж я сумувала,

У думках верталася і в снах.

Розповім тобі як важко жити,

Сироті мені на чужині.

Батьківщину здалеку любити,

Згадувать свої щасливі дні.

Дуже ми змінилися з тобою,

Як приїду можеш не впізнати.

Я пішла від тебе молодою,

В світ широкий доленьки шукати.

Не сумуй,Чорнобилю, коханий,

Навесні мене ти виглядай.

Зустрічай, щасливий день жаданий

Буде неодмінно, так і знай!

                    Т. Семенченко